А ще розповів про те, як на нього вплинула Революція Гідності, як бригада воює за стандартами НАТО, що найскладнішим стало на війні, як із пораненням готується повернутися до війська і якою у цьому є роль суспільства і держави.

В інтерв’ю Анні Мірошниченко він розповів про те, що цивільні можуть сказати військовим, як відбувається реабілітація і з якими труднощами стикаються поранені воїни.

У програмі "Хто з Мірошниченко?" — екслюзивні подробиці.

Жеведь Ілля Михайлович, військовослужбовець за контрактом, старший сержант, розвідник-сапер бригади швидкого реагування міста Гостомель, перший батальйон взвод розвідки спеціального призначення, до цього 4 роки проходив службу на посаді головний сержант взводу розвідки.

ПРО ПОРАНЕННЯ

- Зараз не видно, але ви із пораненням і зараз ви на реабілітації, так?

- Ну як на реабілітації? Ходжу на службу і сам себе реабілітую.

- Розкажіть про поранення і яка у вас травма?

- Поранення зазнав 24 березня поблизу міста Курдюмівка-Озарянівка, проводили наступальні дії штурмові для плацдарму подальших контрнаступальних дій навесні 23 року. Зайшли в посадку, посадка була щільно замінована, висувалися до противника, до противника залишалося менше 100 метрів, по плану дій там повинні прийти сапери, кинути тропу, це такий міннорозміновувач, і по якій повинні були зайти на позиції противника, його знищити, захопити позицію і закріпитися там. Поки чекали саперів, хлопці, що нас вели, з аеророзвідки, передавали нам інформацію, сказали, що противник біля коломиту щось вошкається, готується відкривати вогонь. Я був у передній групі, перший йшов сапер, за ним ішов Микола Раптор розвідник і йшов третій я як командир групи старший. Посадка була дуже вузька, там акація, дерева вузькі, по суті заховатися не було де і поруч були окопи, і я вирішив пригнути в окоп. Пригнув в окоп, відбувся вибух, я подумав – нічого страшного, таке вже бувало не раз, все добре. Потім спробував випригнути з окопа, не зміг, розсіявся туман, землі, всього, думав також випригну з окопу, не відчуваю ніг, ну все, Ілюшка, ніжок немає, що робити. Якось думаю – що таке? Потім розсіявся туман, дивлюся, права нога нормально, все добре, а ліва – розірвани мої інокси були ловачі класні берці, які постійно двіжував і пальці розірвані, думаю, та, нічого страшного, тільки пальці розірвало, намагався випригнути з окопа, вилізти не зміг, тому що ноги були переломані. Позвав хлопців, сказав їм, я тіпа ганьба, поранений, вони мене дістали, надали медичну допомогу хлопці-піхотинці, група евакуації прийшла, мене забрала, все, нічого страшного. Трохи ампутували ногу, 2/3 стопи, залишилася п’ятка, завдяки протезистам і самому собі, реабілітації, відновлююся, продовжуватиму воювати, літом їхати на війну.

ПРО РЕАБІЛІТАЦІЮ ТА ІНКЛЮЗІЮ В УКРАЇНІ

- А як ви самі себе реабілітуєте, це як?

- Я 9 місяців їздив на колясі, сам їздив в спортзал, сам все роблю, сам ходжу в зал, якось хотів знайти реабілітаційний центр, але він дуже коштує, там за 7 занять потрібно було заплатити близько 10 тисяч гривень, плюс витрати на таксі. В мене також були витрати, я не міг собі цього дозволити, все, записався в спортзал, на колясі їздив в спортзал і там займався, а ще був на зв’язку з одним реабілітологом з Дніпра, Кочатков, і він мене онлайн консультував що робити, як робити і все.

- Що вас тримає на плаву?

- На якому?

- В принципі.

- В житті?

- В житті. Як ви не здаєтеся, проходите з почуттям гумору, з чорним гумором, як так?

- Та я не знаю, такий по життю позитивний і все. А що розчаровуватися? Боженька розум дав, руки-ноги дав, на щастя українцем родився, слава Богу не москалем, можна вже радіти життю, всі хлопці в підрозділі такі, навіть краще, я так, посередній.

ПРО ЕВОЛЮЦІЮ І РЕВОЛЮЦІЮ

- Ви щось применшуєте всі свої заслуги, це Герой України, до речі.

- Це так може для суспільства звучить, я просто виконував свою роботу і все, але для суспільства воно як якісь героїчні вчинки з героїчних міфологій про Геракла чи ще когось, але всі хлопці виконували роботу, хтось краще, хтось на острі атаки, в більш небезпечних операцій. Моя функція була, як головного сержанта, частково управління, організація, логістика і збір оперативної обстановки. Також брав участь у деяких операціях, в місті Рубіжному, Сєверодонецьку, Бахмуті, Зайцевому, передмістя Бахмуту, контрнаступальні дії на Лимані. Просто робив свою роботу, яка мені подобається. Взагалі я завжди мріяв бути військовим, але до 2014 року було не престижно служба в армії, така була, занедбана, на мій погляд, можу помилятися, але на мій погляд суб’єктивний, але в 2014 році під час Революції Гідності захотілося іншого життя, не хотілося цього "решалова", у кого які зв’язки, у кого "круче связи тот крутой парень". Хотілося жити цивільно і розвиватися, тому що цей бандитський уклад життя, який достався нам від росії мене не дуже приваблював, хоча такий короткий шлях до успіху, і вибрав шлях так би мовити світлої сторони в 2014 року, коли росія вторглася до України гібридно, я зрозумів що мої відчуття бути військовим – ось, давай Ілюшка, вперед, твій час настав.

- Якби інакше мислили ті люди, тоді, з вами в 2014-15-16 роках, якби тоді всі стали на захист України, всі об’єдналися, погодьтеся, тоді ми говорили що? АТО, десь там відбувається війна, ми про неї не чули в багатьох містах і навіть не знали.

- Цікаво, мені здається що це пострадянські наслідки стосовно нашої зруйнованої історії, не вкладання ідеології, ідентичності – хто такі українці і яку ми маємо велич в цьому світі, яка в нас справжня, мужня нація і заслуговує на здобутки, і що вони викрадені росією. Якби люди розуміли – хто вони є, можливо, більш свідомі ставали б. Іще мені здається, що це також наслідки пострадянські, коли всі жили, знаєте, під себе, а що для когось – для того є держава. А держава без нас не існує, ми і є держава, якщо цього не усвідомлювати – будемо якимось плем’ям африканської республіки в центрі Європи або під росією. Я сам, не скажу що до 2014 року був прям такий патріот, але в 14 році все змінилося, мені було за себе дуже прикро, ким я був. Мене також цікавило благополуччя своєї родини і все, а все інше – то щось видумане. А потім Революція, європейські цінності, я переосмислив і мені було прикро за себе і я дуже радію, що так сталося.

ПРО ПІДГОТОВКУ ДО ВЕЛИКОЇ ВІЙНИ

- Тоді, в 14,15,16 роках ви розуміли як військовий, що це тільки початок і що рано чи пізно росія попре і якось треба готуватися до повномасштабного вторгнення?

- Так, я це розумів, тому що зі мною служили багато освічених хлопців, істориків, багато ми мало спілкування між боями, між ротаціями, вони розповідали, потім я почав сам цікавитися, читати і розумів що так просто росія від нас не відбуде. Буде повномасштабне вторгнення, буде війна, в нас час є готуватися до тієї вирішальної битви, яка зараз настала.

- А як ми готувалися?

- Ми готувалися добре, я так скажу.

- А держава?

- Держава? Це таке, знаєте… теж добре. Давайте так рахувати – якщо ми втримали цю навалу, значить більш-менш ми нормально готувалися. Так, робили помилки, десь наївні, десь ще деякі, але якщо ми втримали більш-менш, ми не в поразці, значить непогано готувалися, але не так, як би нам хотілося.

- А що нам далі робити?

- Жити, готуватися, воювати заради майбутнього. Воювати і все робити для перемоги: жити, думати, кохати, їсти, робити справи, все, заради перемоги.

- Бачите, не так багато зараз охочих воювати, погодьтеся, не так, як це раніше було, коли всі бігли і зброю хапали і виходили на кордони у своїй області і боронили.

- Можливо. Це свідомість людей. В кожній родині, в оточенні є хто загинув і отримав поранення і одна справа, коли ти зіштовхуєшся з цим по розповідям, а коли хтось поруч і ти бачиш це, людей відлякує, вони починають оцінювати свої спроможності, майбутнє, не кожен готовий віддати життя за Україну. Я давав присягу, для мене це не пусті слова і служба українському народу і нашому майбутньому – для мене це в пріоритеті, ціль мого життя, пафосно звучить…

- Як ви вважаєте, можна ще зараз об’єднати українців, маю на увазі, ось ухвалять закон про мобілізацію. Ви бачите якісь перспективи, що країна знову повернеться на початки повномасштабного вторгнення і ми побачимо єдність?

- Так, я це бачу, але це держава повинна робити систематично ідеологічну роботу з населенням, з суспільством, наголошувати на свідомості, на їхньому майбутньому, що добре, що сьогодні є день, але за цей день хтось платить здоров’ям і життям і щось для цього треба робити, а не просто жити, відвертаючи голову, наче проблема мене не стосується, тому що я дивлюся в інший бік. Просто стукатися до свідомості людей і розуміти – чи є вони українці, достойні бути – от і все. Це робота держави, вчителів, а наших військових справа воювати і давати цей час, коли в людей прийде свідомість. Не прийде? Втратимо країну. Як буде так буде. Така історія. Що робити?

ПРО РОЗМОВИ НА ВІЙНІ

- На війні у вас є такі розмови, глобальні, не про те, як день пройшов чи завтрашній день, а глобально військові думають про якісь перспективи?

- Ні.

- Про ту саму єдність?

- Про єдність? У нас підрозділ, колектив з 2018 року наш колектив, ми і так об’єднані спільною справою, робимо спільну справу. Проще поїхати в магазин – ти мені минулий раз каву купував, а я тобі каву, а це спільна ціль – спільна ціль знищити ворога, а так, щоб глобальні ідеї – не було часу, знаєте, в тебе є задача і треба готуватися до наступної задачі. Бойове братерство, воно як родина. В мене дружина ревнує. В мене є дружина, з якою я живу, кохаю, а є ще військова родина і хто в пріоритеті? Це буває іноді важко. І там родина, і тут родина.

- Треба вам, щоб ви встигали і там, і там.

- Треба встигати.

ПРО СТАНДАРТИ НАТО

- Скажіть, якщо говоримо про бригаду швидкого реагування, чим відрізняється бригада швидкого реагування, людям пояснімо, від звичайної бригади або бригади з іншою назвою?

- 4 оперативна бригада швидкого реагування Героя України Сергія Михальчука, вона створилась весною 2016 року і це одна із перших бригад Національної гвардії, а може і в Збройних силах, в яку вносилися стандарти НАТО. Дуже міцний сержантський корпус готувався, планування операцій, командування – все ділилося за натівськими стандартами, ділилися на секції, підрозділи також ділилися на секції, розподілялась роль сержантів і підхід до військових дій за стандартами НАТО.

- А ви можете розказати, що це за стандарти, як вони можуть проявлятися в бою?

- Добре, давайте на прикладі нашої бригади. Є противник, який каже, як було в Рубіжному, зібрали людей на Луганщині, наших людей, чи зеків, сказали – вам посадка, вперед, якщо посадку не візьмете, прийдете назад, ми вас розстріляємо. Це планується на рівні руських, я не кажу за всіх, але напочатку так було. Щодо командування нашої частини – є визначена задача, рубіж, проводиться планування, ділиться секція, визначаються задачі перед початком проведення операції, командиром доноситься попереднє розпорядження, він готує людей, там є за стандартами скільки хто повинен відпрацювати, скільки відводиться на опрацювання операції і на підготовку особового складу. Потім вираховується кожного роль в підрозділі, що він робить і за що відповідає, розподіляються чек-поінти, рубежі виконання операції, всі можливі моменти від евакуації до логістики продумуються і повне спостереження, координація дій під час проведення операції і також ведення бойових дій.

ПРО ВТРАТИ

- Є у вас, можливо, спогад про війну. Однозначно, є такий епізод, Ілле, який ви запам’ятаєте назавжди і будете комусь іще переказувати?

- Ви знаєте, одного такого немає. В Рубіжному, наприклад, таких спогадів було кожен день до 10 штук, єдине, що знаєте, не дуже позитивно, коли ми втратили першого побратима Валерчіка Однороба, оце перший спогад і потім усі хлопці, що ми втрачали, оце спогади. А операції, все, двіж, робота, знаєте, класно згадувати якісь моменти роботи, як ми робили, посміхалися, що там було, як було, хто що казав і таких було безліч ситуацій, такої однієї немає, їх багато і єдине, що спогади часто згадую хлопців, які загинули. Це, знаєте, як частинка душі, вона складається з пазлів і в тебе взяли, відірвали частину пазлів, а на його місце сухе, холодне, і ти такий поки не втрачав побратимів був такий світлий, позитивний, енергійний, а коли от так хлопці загинули і частинку тебе і… така конструкція частково сіра.

- Коли втрачаєте своїх побратимів, потім з іншими відчуттями, вочевидь, воюєте?

- Якщо є прояв емоцій це непрофесіоналізм, як сказав мій командир Герой України Литвін Віталій Сергійович, геройство починається там, де закінчується професіоналізм. Тобто, якщо є жага таких емоцій, помсти, жага емоцій повинна бути холодною. Насамперед це професіоналізм, найкраща помста ворогу – це його знешкодити. Знешкодити тільки можна професійно і якісно, з посмішкою на обличчя сказати: "Доброго вечора, ми з України".

ПРО СТРАХ

- Відчуття страху — як подолати його на війні?

- Так, страх, цікава штука, іноді буває… Не знаю, як сказати вам, іноді бувало страшно, їдеш на операцію, але страх, він знаєте, у відрізку, коли ти їдеш від бази до точки виконання задач – страх є, а коли ти вже висуваєшся на задачу – все, все інше відходить і в тебе тільки є задача, тільки ти думаєш про її виконання і вже нічого немає. Коли вже почав робити роботу – нічого немає, є тільки розклад, оперативна обстановка, є ти, є ворог, є обставини, в яких ти розумієш що робити, а коли вже приїжджаєш на базу, зробив роботу, все, там продумуєш, все, те було, але померти не страшно, бо ми цього не поймемо, помер та й все. Робиш свою роботу, поки можеш робити роботу – робиш, поки живеш – живи. Прийде час померти – помирай.

ПРО ПІДТРИМКУ

- А як вигорають на війні?

- Я не знаю.

- У вас немає таких відчуттів ніколи?

- У мене в підрозділі хлопців таких немає, я знаю, що зараз в підрозділах Збройних сил хлопці по півроку і більше стоять, не виходять з позицій, це дуже виснажливо, я розумію все і чому так відбувається? Може фізично, емоційно люди вигорають, я не можу відповідати, у кожного свій психічний стан, психоемоційний, у кожного свій рівень зовнішнього стержня, у нас в командуванні, в підрозділі все дуже якісно, в принципі ніхто… Ми майже рік були без ротації, робили операції, виїжджали, працювали. У нас була можливість поїхати до пункту постійної дислокації перепочити, але ми залишалися, тому що війна, треба воювати. Один одного мотивуючи підтримуємо. Вигорання, може, було коли втрачали побратимів, тоді осадок, було важко, але моя сержантська робота була бадьорити пацанів і самому було важко, але якщо ми всі розкиснемо і будемо розкисати, нічого доброго від того не буде і через себе, через важкість, розумів, що хлопцям це не дуже подобалося, але приходилося по-різному бадьорить їх, казати, ей, хлопці, чули, добре сприймали все, то так, один одного підтримуючи і сержантська робота є сержантська.

ПРО РОСІЯН

- Яким ви зараз бачите противника?

- Противника бачу, якщо порівняти так мені фільм "Властелін колец" і там були прості орки і там був такий прокачаний орк, який обладав інтелектуальними здібностями і був здоровіший всіх, от так приблизно мені виявляється противник- це здоровенний орк, в якому є інтелект, сила, бажання вбивати, захоплювати і який не те що сказати небезпечний, яке там, інше слово буде вище небезпечний? Найнебезпечніша істота, яка може бути – от такий мені здається. І яка професійно може свої властивості, здібності, якості використовувати задля своїх цілей.

- І з цим противником нам треба воювати ще певний час. Як ви бачите, на якому етапі війни ми зараз, як би ви назвали цей етап?

- Колись спілкувалися з одним журналістом, наша війна – боксерський поєдинок між легким, середнім і тяжким воїном. Ми технічно були кращі, а той був кремезний воїн, а той технічно не дуже, у нас вже раунд 8-9й, але у нас сили уходять, а в нього сили є, прибавляється, плюс він набирається техніки. Що нам? Нам треба брати ще духу, брати сили десь і воювати, бити ворога, бити по його больних місцях, так, щоб він не міг собі дозволити проводити більші дії, по критичних точках його треба бити.

ПРО ПОТРЕБИ ВЕТЕРАНІВ

- Ви зараз на великій землі, скажімо так, займаєтеся реабілітацією, як ви вважаєте, чи достатньо держава зараз робить для реабілітації, для вас, для ваших побратимів?

- Не достатньо, вважаю, що ми з цим зіткнулись нещодавно і це проходить якийсь процес створення, воно все якось так жваво іде і не всі розуміють, тому що є нагальні проблеми – фронт, які треба вирішувати, це також потребує засобів, уваги, і цим треба займатися, тому що багато хлопців хочуть повернутися на фронт, але їм треба відновитися і це багато відбувається завдяки приватним підприємствам, приватним волонтерським фондам, реабілітологам. Добре, якби міністерство ветеранів проводило б супровід, розробило б систему ведення не просто ветеранів, а окремо від міністерства, яке буде супроводжувати поранених і їхні плани щодо майбутнього. Він хоче повернутися на фронт, з ним проводять таку реабілітацію. Він хоче повернутися до цивільного життя, але бути корисним війську – така реабілітація, те і те. Ось і все, я так вважаю. Дуже багато проблем, держава їх вирішує, але не в тому обсязі, як хотілося б, але не можна хотіти в тому обсязі, тому що в нас іде повномасштабна війна, економіка зруйнована, від держави вимагати повністю 100 відсотків неможливо, порівнюємо зі Штатами – в Штатах війна не проходить, вони живуть мирно, в них економіка дозволяє виділяти кошти, засоби. У нас, на нашій території проходить війна і в принципі завдяки небайдужим громадянам, патріотам, людям, які підтримують військових, до речі, мене багато моїх знайомих підтримували і фінансово, і морально і фізично, я їм дуже вдячний. Тільки держава не може існувати без суспільства, суспільство не може існувати без держави, бо це є одне і те ж саме. Суспільство є держава, держава є суспільство. Проблеми держави – військових, поранених, повинно бути також і суспільства. Суспільство повинно свідомо допомагати людям з пораненням, до прикладу, є проблеми на візках їздити, я з цим стикнувся.

ПРО ІНКЛЮЗІЮ

- А ви скільки проїздили на візку?

- 9 місяців.

- З якими проблемами ви стикалися в Києві?

- Пандус, метро. Але добре, що держава платила кошти, то я собі міг дозволити на таксі, якщо треба вирішити якесь питання, було спеціальне інклюзивне таксі, яке приїжджало, мене загружало, але їх мало було по Києву, приїжджало звичайне таксі, то була трохи проблема. Приїжджає таксист, бачить – на візку, в мене такі ще залізяки були, щоб торпеду не подряпати. Або викликати не звичайне таксі, а бусік, щоб коляску запхати. І східці. Бувало, треба до якогось закладу потрапити, то я спускався з візка і на жопі так підіймався, потім підіймався до верху чи до низу, дружина підіймала чи друзі коляску, розвертала і потім мене підіймали, садили на коляску і завозили. Потім почали робити якісь пандуси, десь, щось, таке, короче.

ПРО СТАВЛЕННЯ ДО ВІЙСЬКОВИХ

- Яке ставлення у цивільних до вас? Чи помічали ви, можливо, зневажливе ставлення або ставлення до вас без поваги?

- Навпаки, з повагою. І навіть мене ображали люди, знаєте, якось так жалісно дивилися, хтось підходив, гроші давали, я їм кажу – що ви робите? Я військовий, ви мене ображаєте. Десь каву брав – з мене не брали гроші. Я розумію, що це повага, але мене це як військового чоловіка ображало. Взагалі, люди проявляли повагу, допомагали і ніхто не був байдужим. Навіть було таке – я їхав на візку сам в спортзал і людина на автівці зупинялася, може тебе підвезти, допомогти? Я кажу, та не, все добре, я сам тут, включив музику, тихо прийшов, тихо пішов і все, поїхав собі та й все.

- Тому ви прийшли сьогодні і сказали – я вас пригощу кавою, ви бачите, одразу сказали, так, я плачу, в мене гроші є, нормально.

- Слава Богу, держава і командування…Я знаю випадки, де не виплачують, десь щось, але то не держава, то командири на місцях. Хотів би, щоб більше був контроль за командирами, за їхніми рішеннями, є таке – за стандартами НАТО після будь-якої операції робиться аналіз дій. І так би хотілося, щоб більше операцій, якісь події, якісь дії – через періоди часу робився б аналіз дій, робилися б висновки і з цього висновку ми б відштовхувалися в подальших наших плануваннях дій. Щоб було більше відповідальності, але ж зараз всі скажуть – у нас відповідальність несуть ті, у кого немає знайомих, чи хтось добрий-не добрий, але не хотілося б таких слів, хотілося б, щоб все було по-чесному, якщо ти заслужив похвалу – тебе хвалять, якщо ти зробив щось не те – тебе розбирають, дивляться і потім тобі дають оцінку, твоїм діям. Так само хотілося б і з політиками. Що у нас до влади приходять, служать народу, а відповідальності ніхто не несе, ганьби наробили, пішли і статусі депутатів, колишніх, мають якісь привілегії, а відповідальності за свої дії, вчинки, що вони кажуть, прийняття законів чи якогось хайпу ніхто не несе, а питання – чому?

ПРО ПСИХОЛОГІВ

- Як психологічно реабілітуватися після того, як ти побував на війні? Бо можна, знаєте, залікували фізично якусь рану, але ж тут в голові назавжди залишиться те, що ви побачили, що ви пережили?

- Я вважаю, що у нас недооцінена роль психологів, психотерапевтів і підтрика побратимів. Багато хлопців молодих-не молодих, повертаються з бойових дій, отримують там ПТСР, щось десь критично, він не зіштовхнувся, йому не відгукнулося і нажаль роблять ганебні вчинки, уходять з життя і з цим треба працювати, бо це наше майбутнє, наша Україна і підтримка побратимів і все таки робота психологів, психотерапевтів дуже важлива і недооцінена. У нас є капелани, але не всі у нас віруючі і релігія має таке, у кожного своя релігія, а психотерапевт – людина, з якою ти можеш поділитися і не бути оцінений якось, передати — що в тебе всередині – це дуже важливо, відкритися, поговорити, тому що не завжди можна з побратимами, бо там гумор, там шутки, там … не завжди можна відкритися, а щоб була така людина, з якою відкритися, поділитися з нею, це дуже дорогого вартує і прикро, що ми зараз на часі цю роль недооцінюємо, ми так бачимо – людина фізично здорова, значить здається, що у неї в голові все здорово, а насправді ми ж не знаємо що у неї всередині, що її турбує, з якими відчуттями і думками вона лягає спати та прокидається і які вона планує дії.

ПРО ЦИВІЛЬНИХ

- Як ви вважаєте, що цивільний має спитати у військового?

- Коли закінчиться війна?

- Не про війну. Я зараз спитаю, до речі, в кінці про це. Що цивільні мають питати у військових? Що вам було б приємно, щоб підійшла людина цивільна і спитала?

- "Друже, у тебе все гаразд? Чим я можу бути тобі корисним?" — мабуть, що так і все. Я б сказав – треба те і те. Або – сьогодні не треба, давай завтра.

- А якщо дякують вам, що відповідаєте?

- Дякують? Кажу – будь ласка. Не треба дякувати, тому що я роблю свою роботу і я люблю свою роботу. За що ви дякуєте, якщо це моя робота, я ж не дякую вам, за те, що ви робите свою роботу. Всі ми на місцях робимо свою роботу. Треба дякувати вчителям, які виховують дітей, наше майбутнє, дякувати лікарям, які виліковують нас від хвороб, дякувати. Всі роблять свою роботу. Звичайно, якщо є критична якась межа, є відчуття, що треба подякувати, але… Треба дякувати, може, знаєте, добровольцям, мобілізованим хлопцям, що вони згодилися самі піти, відмовитися від свого цивільного життя, від теплої кухні, дружини, розваг і пішли з хлопцями воювати, от вони заслуговують на вдячність, а я, контрактник, військовослужбовець, я готувався до цієї війни свідомо, мені не треба дякувати, я люблю свою роботу, люблю країну і все.